Люди...Їх мільйони...усі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.
Так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто - гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами.
Бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки - пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері - землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.
Стежина життя... Це по ній кожен має пройти гідно. Але якою вона буде? І хочеться гукнути: "Життя! Ну зупинись хоч трішки! Почекай хоч одну мить! Візьми мене на свої крилечка й понеси ген-ген за небокрай, де люди у вічності живуть".
Щодня перед кожним із нас постають запитання: хто я? Навіщо я прийшов у цей світ? Куди йде моє життя ? Що залишу після себе? Чи хтось колись про мене згадає? Здається, це прості запитання, але дати відповідь на них все важче й важче.
Життя - це таємниця, людина повинна пройти молодість, зрілість, залишити спадщину, тобто посадити дерево, збудувати дім, виростити дитину.
Немає коментарів:
Дописати коментар